
Коти, яких у Стародавньому Єгипті готували до муміфікації та жертвоприношень, могли жити в тісних приміщеннях, страждати від хвороб і зазнавати побоїв. Дослідження 131 черепа показало, що 62% тварин мали патологічні зміни, а деякі загинули від навмисних ударів по голові.
Дослідники з Бельгії та Італії вивчили останки котів, яких стародавні єгиптяни використовували для релігійних обрядів. Черепи походять із некрополя Бені-Хасан на березі Нілу, де колись знаходили велику кількість муміфікованих тварин.
Зразки понад століття зберігалися у Віденському музеї природознавства. У 1883 році музей придбав колекцію за 800 флоринів у брата покійного зоолога Людвіга Єтелеса, який раніше зібрав ці останки.
Походження черепів вдалося встановити завдяки архівним листам торговця Фрідріха Моока. За словами дослідників, це найбільша музейна колекція черепів давньоєгипетських котів із документально підтвердженим походженням.
Серед 131 дослідженої тварини 113 були дорослими, сім наближалися до дорослого віку, а ще 11 були молодими. Більшість черепів належала домашнім котам, хоча серед них могли бути африканські дикі коти та гібриди.
Окремо науковці ідентифікували сім очеретяних котів — диких хижаків, більших за звичайних домашніх тварин. Їхні останки дозволили з’ясувати додаткові подробиці утримання котів у Стародавньому Єгипті.
Найбільше дослідників вразила поширеність захворювань. Щонайменше одну патологічну зміну виявили на 81 черепі, що становить 62% усіх досліджених зразків.
У 26 котів були захворювання ясен, 24 тварини втратили зуби, а ще у 22 виявили зубний камінь. Водночас подібні стоматологічні проблеми траплялися приблизно з такою самою частотою або навіть рідше, ніж у сучасних здичавілих домашніх котів.
На 35 черепах науковці помітили невеликі заглиблення, а ще на восьми — шорсткі ділянки кісткової тканини. Дослідники припускають, що ці зміни могли виникнути через шкірні інфекції, які поширювалися серед тварин у тісних приміщеннях.
Постійне розчісування уражених ділянок могло спричиняти пошкодження, сліди яких збереглися навіть на кістках. Це узгоджується з припущенням про несприятливі умови утримання котів перед муміфікацією.
Ще на 19 черепах виявили невеликі отвори на дні очних ямок. У людей подібні зміни іноді пов’язують з анемією, проте встановити їхню точну причину в давньоєгипетських котів поки не вдалося.
Особливу увагу привернули сліди фізичних травм. Пошкодження виявили на 14 черепах, або приблизно 11% зразків.
У восьми випадках це були проколи від укусів інших котів. Три тварини пережили такі сутички, оскільки їхні рани встигли загоїтися.
На одному черепі домашнього кота вчені знайшли загоєні сліди зубів, розміри та відстань між якими відповідали іклам очеретяного кота. Це свідчить про можливі сутички між домашніми та дикими тваринами.
Проте частину травм, за висновками дослідників, завдали самі люди. На кістках збереглися сліди рубаних ран, які могли виникнути від гострого металевого знаряддя.
Інші пошкодження мали вигляд переломів і вм’ятин від ударів тупими предметами. Науковці припускають, що для цього могли використовувати товсті дерев’яні палиці.
Дві тварини загинули від отриманих травм, тоді як три або чотири коти пережили удари по голові. Дослідники допускають, що людей могли спонукати до побоїв спроби покарати тварин або розняти їх під час бійок, проте смертельні удари, на їхню думку, завдавали навмисно.
Патологічні зміни також виявили у шести із семи очеретяних котів. Схожість пошкоджень із тими, що спостерігали у домашніх тварин, дозволила припустити, що обидва види утримували разом у тісних приміщеннях, де вони могли зазнавати стресу.
Для встановлення віку останків науковці провели радіовуглецевий аналіз дев’яти черепів. Вісім датували періодом між 380 і 40 роками до нашої ери, що охоплює кінець Пізнього періоду Стародавнього Єгипту та епоху Птолемеїв.
Ще один кіт жив приблизно у 980–820 роках до нашої ери. Якщо цей зразок справді походить із Бені-Хасана, муміфікація котів там могла розпочатися значно раніше, ніж вважалося. Водночас дослідники не виключають, що череп могли привезти з Бубастіса.
Хімічний аналіз останків чотирьох очеретяних і 12 домашніх котів показав відмінності в ізотопному складі вуглецю. У диких тварин показник становив −16,7, тоді як у домашніх — −18,5.
На думку дослідників, це свідчить про те, що очеретяні коти на початку життя мешкали біля річок або на заболочених територіях. Перебування в неволі було недостатньо тривалим, щоб змінити цей хімічний слід, тому науковці припускають, що таких тварин виловлювали в дикій природі.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover





